Цього року відбулася ота знаменита капітула нашого чину в Дубні, що наприкінці її я зустрів велебного отця Новосельського, який повернувся з Італії. Те, що там відбувалося, розлого описано як у актах капітули, так і у різних ченців нашого чину. Там мені довелося отримати від велебнішого отця провінціала скерування у Вітебськ на амвон. У мене не було жодних засобів для здійснення цієї такої довгої мандрівки, але Боже провидіння не покинуло мене і схилило прийти мені на допомогу преподобного та превелебного отця Лісанського, настоятеля Полоцького і новообраного протоконсультора Литовської провінції. Цей доброчинець узяв мене до себе в карету і ми вирушили з Дубна в Олику до всесвітлішого Ласкаріса, який від імені апостольського нунція головував на тій капітулі. Там ми пробули кілька днів, і всесвітліший Ласкаріс переслав до Рима деякі відомості про руських єпископів і монахів італійською мовою. Мені він наказав під великим секретом переписати їх. Один примірник переслано до Рима, інший він зберігав у себе.

Звідти ми вирушили до Володимира, де відсвяткували празник святого Онуфрія. Мандруючи далі, ми прибули в Високе Литовське, де кілька днів пробули у [титул] пана Буйницького, старости Крашуцького, держателя цього маєтку. Пізніше, долаючи різні невигоди подорожі, ми прибули в Жировичі, де пробули кілька днів. У цьому монастирі перебували ті два ченці, які на Дубенській капітулі посміли несправедливо закинути преподобному та превелебному Лисанському різні провини; оскільки ці закиди були оманливими та недоведеними, то звинувачувачі зазнали справедливо заслуженої кари. Ці двоє звалися: перший — Теофілом Яриткевичем, інший — Гарачиком. Обох делеговано на капітулу від цього монастиря. Перебуваючи в цьому монастирі, я вповні пізнав, що доводиться терпіти |1v| багато заздрості від братів. Якийсь чернець ображав преподобного та превелебного отця протоконсультора щонайгрубішими словами, і серед іншого сказав дослівно таке: “Маємо отця Заблоцького, щоб тебе приборкати”. Проте цього ченця відпущено без покарання: усе перемогла терплячість преподобного та превелебного отця протоконсультора.

 Коли ми подорожували далі на Борунь і розмовляли з преподобним та превелебним отцем протоконсультором про стан нашої провінції, трапилося мені почути таке. Прямуючи на Дубенську капітулу, преподобний та превелебний отцець протоконсультор відвідав Жировицький монастир і там від одного ченця на ім’я Серапіон, котрий кілька років трудився в місті Бешинковичі над наверненням схизматиків, а в Жировичах служив екзорцистом і вів благочестиве життя, одержав таємне попередження: “Знай, отче, що на майбутній капітулі ти муситимеш багато витерпіти, і від твоєї великодушної терплячості залежатиме добра репутація усього чину в різних справах”. Це віщування підтвердив справжній перебіг подій: митрополит із іншими єископами, насамперед Луцьким і Пінським, сприяючи власному зверхництву, мали намір настворювати різних шкідливих для чину конституцій, передусім таких, що порушували вилучення монахів [з-під єпископської влади?]. І вони таки цього досягнули б, якби не стала на заваді взірцева відвага цього отця. Він зробив би на Дубненській капітулі ще більше, ніж зроблено, якби не заважали лукаві махінації багатьох осіб. Головування на генеральних капітулах ніколи не приписали б митрополитові, якби серця зібраних на капітулу монахів керувалися одностайною згодою; а все тому, що серця багатьох полонило прагнення здобути генеральство. А той чернець, про чиє віщування нещодавно йшлося, помер ось якою смертю. Жировицький настоятель послав його до Битеня роздобути риби. Відходячи, він попрощався з усіма жировицькими монахами і з кожним жартував, що більше не повернеться. А в Битенському монастирі, вітаючись із місцевим настоятелем, сказав, що приїхав вмирати, а тому наполегливо просив у настоятеля [окремий] покій. Увійшовши туди, він впав на коліна й молився, і тут його стала мучити лихоманка. Наступного дня з посиленням недуги він попросив про святу сповідь і єлеопомазання. Укріплений цими таїнствами, він попросив присутніх ченців, щоб його віднесли до опалюваного шпиталю. Бажання вмираючого виконано. Невдовзі він попросив братів |f.2r| звершити узвичаєний обряд при вмираючих. Співаючи антифон “Під твою милість”, — а інші брати читали літанії всіх святих, — він віддав духа. Все це я чув від наочного свідка, велебного отця Серапіона Яцевича. 

Відвідавши [...]ський монастир, ми продовжили подорож до Новогрудка, де відсвяткували празник найсвятіших апостолів Петра і Павла. У цьому монастирі незадовго до капітули помер настоятель отець Оранський. Я побачив великий безлад і недисциплінованість монахів. Разом із нами прибув новий настоятель, превелебний отець Пашкович, який до того служив вікарієм у Полоцькому монастирі. Там ми пробули кілька днів, як заради спочинку із дороги, так і з нагоди поставлення нового настоятеля.

Із Новогрудка ми вирушили на Борунь. Під час цієї подорожі преподобний та превелебний отець протоконсультор розповів мені, що преподобний та превелебний отець Заблоцький, протоконсультор чину, настоятель Битенський, розповідав йому, начебто я зводив різні наклепи на його непорочність і засіював кукіль серед вищезазначених двох отців (ми понад півроку під час богословських студій мешкали в Римі разом із преподобним та превелебним отцем Заблоцьким). Щодо того, наскільки це не відповідає істині, я міг би не лише навести факти, котрі доводять мою невинність, а й узяти за свідка дослідника моєї совісті. Ця моя перемішана з рясними сльозами мова достатньо переконала преподобного та превелебного отця протоконсультора. І все ж я подивляв та в серці своєму непомалу вихваляв розважність цього мужа, який зумів упродовж довгої подорожі приховувати свій біль від почутого про мене від отця Заблоцького й не виказувати жодних ознак неприязні.

Коли ми прибули в Борунь, нас щонайпривітніше прийняв превелебний отець Лукіанович, місцевий настоятель. Цей-бо превелебний отець Лукіанович до мого від’їзду в Рим викладав філософію в Полоцькому монастирі, і я також був його учнем. Під час нашого тутешнього перебування превелебний отець протоконсультор при якійсь нагоді завів мову про отця Заблоцького. Дійшло й до моєї особи: начебто я, за розповідю отця Заблоцького, заповзявся було в Римі сіяти кукіль. Коли превелебний отець протоконсультор про це відверто сказав, велебний отець Лукіанович, захищаючи мою невинність, зізнався щодо отця Заблоцького, що ще до його вступу в чин отець Рило був йому непрйємний. Ще коли отець Заблоцький проходив студії з превелебним отцем Лукіановичем у Голомолецькому питомництві, |2зв.| він не раз виявляв своє невдоволення преподобним та превелебним отцем і навіть обзивав його лайливими словами. А все тому, що велебного отця Заблоцького послали на студії не в Рим, а в Голомолець. Це він мав би тоді закидати не преподобному та превелебному отцеві Лисанському, який на той час служив секретарем велебнішого отця провінціала Тумиловича, а власній кволості, адже був дуже кволий і щодня слабував, тому його й неможливо було послати в Рим. Тоді замість нього туди вирушив велебний отець Стебновський; але після повернення з Рима велебного отця Стебновського, коли провінцію очолював велебніший отец Полатило, велебного отця Заблоцького переведено з Голомольця до Рима. Далі наступником превелебного отця Заблоцького в Голомолецькому питомництві став велебний отець Варжацький; із ним перебував також велебний отець Артецький. Ці двоє отців здіймали постійні суперечки з отцями товариства Ісусового, ректорами того питомництва. Тож оба не завершили богословських студій, а їх відіслано в провінцію. А згодом у них вже не було жодного наступника і питомництво для наших припинилося. І хоча на мою думку такого ж слід бажати й для інших питомництв, щоб не ганьбилася честь чину й недостойних не допускали, все ж було б славніше, якби їх не вигнали, а вони, як і їхні попередники, повернулися додому, завершивши студії.

Ми пробули кілька днів у Боруні, а потім вирушили до Вільна. Там всесвітліший Оґінський, каштелян Троцький, фундатор нашого монастиря в Тадулині, що у Вітебському воєводстві, домовився з преподобним та превелебним отцем протоконсультором про час впровадження до вищезгаданого монастиря наших ченців, а саме про неділю після празника Різдва Пресвятої Діви Марії. На празник святого пророка Іллі ми відбули з Вільна і разом з нами до Білої Русі вирушив велебний отець Яцкевич, котрий, будучи вкрай кволим, не зміг завершити богословських студій у Віленському питомництві.

Ми прибули в Березвеч, де пробули кілька днів; потім вирушили на Судиловичі, де пробули кілька днів; а звідти на Полоцьк.

Превелебний отець протоконсультор, щоб зарадити своїй кволості, мав намір кілька днів попити лікувальне вино. Для більшої зручності від відбув з монастиря назад у Судиловичі й узяв мене з собою. Туди над’їхав велебний отець Жаба, переведений з амвону в Жировичах у Полоцьк викладати філософію. Йому й мені, а ще велебному братові Яцкевичу |f.3r| преподобний та превелебний отець протоконсультор доручив виголосити проповіді на майбутьому впровадженні до новофундованого монастира в Тадулині: мені — на першій вечірні, велебному отцеві Жабі — на літургії, велебному братові Яцкевичу — на другій вечірні. Отож я пробув у Судиловичах кілька днів, готуючись до проповіді, а потім мене відіслано до Вітебська, куди мене викликано. Я прибув у Добригори, а потім, невдовзі після празника усікновення святого Йоана Предтечі — у Вітебськ. А в сам день цього празника я відвідав мого брата, який посідає свої села за два левґи[2] від Бешинковичів.

Прибувши у Вітебськ, я застав у цьому монастирі таку переміну. Превелебного отця Князевича, настоятеля, призначено настоятелем у Пустинки Мстиславські, а замість нього прибув превелебний отець Чечковський, секретар провінції. Наступного дня після мого прибуття йому передав у правління монастир превелебний отець Богданович, голова нової Тадулинської фундації, [призначений] для звершення цього акту комісар. Цей дерев’яний Вітебський монастир, який кілька років перед тим горів, мав такі жалюгідні мешкання, що мені, виконувачеві обов’язку проповідника, випав покій у стайні; і хоча завдяки багатій фундації цього монастиря після пожежі можна було звести кращу, муровану споруду, проте бодай розпочати цю святобливу справу завадила недбалість настоятеля, а радше його нестримна жадоба до накопичення грошей, адже він дбав не про спільну, а про власну вигоду. Церкву ми мали дерев’яну, що її збудувала одна вдова на ім’я Гапеїха. Ця побожна жінка витратила на церкву близько десяти тисяч. Проте якби вона витратила такі значні гроші на муровану церкву, це було б розумніше рішення, передусім з того огляду, що по різних частинах Вітебська щороку займаються великі пожежі.

Минулого року трапився курйозний випадок. Конвент отців домінікан збудовано поблизу єврейської синагоги, отож галас юдеїв сповнював не лише їхній конвент, а й церкву. На перебування до їхнього конвенту прибув один домініканець на ім’я Володкович. Спонуканий, либонь, надмірною ревністю, він одного дня, коли в синагозі відбувалися якісь урочистості, взяв зі своєї церкви у дароносиці пресвяті тайни, і разом із двома вівтарниками, |3зв.| що йшли попереду пресвятих тайн, увійшов до синагоги. Цим він змусив юдеїв, які ледве такого сподівалися чи радше не сподівалися зовсім, усіх кинулися навтіч: чи то вони були нажахані такою нечуваною річчю, чи то так урядив верховний урядник природи, щоб юдейське віроломство не осквернило пресвятих тайн. А священик, нестримний у своїй ревності, негайно освятив синагогу й відправив божественне священнодійство; а наступного дня звів над синагогою хрест і назвав її церквою Пресвятої Тройці. Коли про цю новину довідався місцевий ординарій, то невідкладно все розсудив, провів комісію, а церкву заборонив. Тоді було постановлено, щоб євреї перенесли споруду, яка була дерев’яною, деінде; ділянку ж під церквою конфісковано й вона за гроші перейшла до отців домінікан. А от на світському суді міщан невідомо з якої причини оштрафовано на тисячу талярів під благовидним приводом порушення громадського спокою — так, немовби це міщани були зобов’язані вгамовувати ревність отця-домініканина. Юдейську синагогу перенесено на передмістя.

Кількома днями пізніше у Вітебськ прибув превелебний отець протоконсультор провінції, який прямував до Тадулина на впровадження наших у нову фундацію; адже наступної неділі мав бути богородичний празник. У суботу ми прибули на вечірню до місця фундації за шість левґів від Вітебська. Я, згідно з виданим раніше розпорядженням, виголосив проповідь на першій вечірні; на літургії — превелебний отець Жаба; на останній вечірні — велебний брат Яцкевич. Йому, однак, не дозволила завершити проповіді кволість: щойно він виголосив вступ, одразу ж така охопила його слабкість, що декому здалося, наче він помер. Були такі, що вважали, начебто це сталося йому за кару, бо він, щойно висвячений на клірика, користувався під час проповіді священними ризами: дозвіл на це йому дав превелебний отець комісар [призначений] для цього акту. Незглибимі Божі присуди, які в чудесні способи доладно та лагідно скеровують нас, смертних, до остаточної мети. Після вечірні превелебний отець протоконсультор зустрів фундаторів, які зупинилися в новофундованому монастирі — хоч і дерев’яному, та зручному — поважною промовою, в якій висловив подяку чину щедрим фундаторам. Після подяк всесвітліші фундатори відбули до свого двору. А от наш недужий чернець |f.4r| зворохобив досі спокійну подію, адже його наростаюча слабкість нагнала страху багатьом ченцям. Мені став у пригоді пан Фазольт, придворний лікар всесвітлішого воєводи Вітебського, який був присутній у Тадулині; близько опівночі я мусив піти до двору і привести лікаря до хворого. Він з’ясував, що єдиною причиною слабкості було недоїдання того дня і трохи нас заспокоїв, запевнивши, що на завтра хворий одужає. Так воно й сталося.

Місцевим настоятелем призначено превелебного отця Богдановича, вікарієм і проповідником велебного отця Трабецького, сповідником велебного отця Блещинського; і ще трьох ченців, адже фундацію було розраховано на шість осіб. Вона була б якнайдостатнішою, якби добробут ченців не зворохобила загальна руїна цього королівства (під час якої ледве чи коли вірно сплачують записане). Фундатор призначив село і записав тисячу талярів на всіх маєтках; але от чи виконає свій запис — під сумнівом.

На зворотньому шляху з Тадулина преподобний та превелебний отець протоконсультор виявляв мені багато знаків доброзичливості й зізнався, що ніколи твердо не вірив у те, що йому казав превелебний отець Заблоцький; про це я згадував вище.

Преподобний та превелебний отець протоконсультор відбув із Вітебська до Полоцька на сам празник Різдва Пресвятої Діви Марії, а мене запросив виголосити проповідь у Махирів: там на празник Покрови Пресвятої Діви Марії впроваджували в нову церкву чудотворну ікону Пресвятої Діви Марії, і відбувалося все з великою урочистістю й у супроводі велелюдного зібрання народу. Я пообіцяв виконати це зобов’язання за згоди преподобного та превелебного отця настоятеля Вітебського, адже його воля як настоятеля визначала мою.

Превелебний отець Князевич відбув настоятелем у Пустинки Мстиславські. З його від’їздом у монастирі здійнявся поголос, що, мовляв, він забрав із собою дещо з подарованих монастиреві речей. Та невідкладне розслідування показало, що це неправда; якнайпевнішим, однак, було те, що він забрав зі собою тисячу флоринів, які подарувала монастиреві згідно із зобов’язанням одна міщанка-вдова на ім’я Гопова: це явно було видно із запису та реєстру зобов’язань. На консультації його змусили повернути їх та ще деякі гроші, |4зв| отож провінційна консультація на прохання превелебного отця настоятеля Вітебського доручила повернути тисячу флоринів.

Коли надійшов празник Покрови Пресвятої Діви Марії я, одержавши дозвіл превелебного отця настоятеля, вирушив на Полоцьк, а відтак на Махирів, де виголосив проповідь у переддень урочистостей на вечірні. Впровадження відбувалося вранці. Ікону Пресвятої винесли з шатра, по-простому намету, і її заніс у церкву всесвітліший Жаба, воєвода Мінський, із ще трьома супроводжуючими. Сподівалися приїзду всесвітлішого архієпископа Полоцького, але різні справи затримали його у Вільні.

Після мого повернення до Вітебська, доки прибув призначений сповідником велебний отець Йотко, я виконував також обов’язки сповідника монахинь. Одного разу превелебний отець настоятель з болем розповів мені, що монахині привласнили своїй церкві нашу чашу, яку було позичили, — бажаючи відшкодувати собі начебто завданий їм збиток. Мовляв, наш монастир, позичивши на празник блаженного мученика Йосафата кілька завіс із церкви монахинь, зіпсував їх. Проте довести цього вони не могли. Після цієї своєї розповіді преподобний та превелебний отець настоятель сказав мені, щоб я витребував чашу, яку монахині позичили з нашої церкви. Оскільки ж монахині не віддавали її отцеві ризничому, який хотів повернути своє, то було вирішено забрати чашу, не ставлячи до відома ризничого монахинь, аби тільки зробити це вправно. Так воно й сталося. Після відправи, поки ризничий тих монахинь нічого не підозрював, я повернув нашу чашу після дворічного вилучення. Коли ж справа дійшла до відома настоятеля та монахинь, усе зійшло на сміх. З цієї події бачимо, як обережно треба позичати іншим церковні речі.

            Скінчив життя якийсь шляхтич Ларський. Поховання було призначено у отців <бернардинів>[3] єзуїтів. Коли тіло мали виносити до церкви, на урочисті проводи запросили отців домінікан, бернардинів і наших. Отці домінікани хотіли займати в процесії чільне місце, тобто йти після всіх інших чинів. Наші виступили проти цієї претензії, і останнє, тобто почесніше місце відійшло нашим. Тоді отці домінікани повернулися до свого конвенту й не брали участь у проводах. Такі суперечки щодо першості дуже часто заходять із нашим |f.5r| чином, а все через нерівність обрядів. Нашим було б краще взагалі не встрявати у такі процесії, бо ченці латинського обряду своєю численністю в цих краях легко притлумлюють наших.

Отці єзуїти запросили наших на урочистість святого Франциска Ксаверія. Там наші відспівали літургію, а саме велебний отець Яцевич, вікарій, а я виголосив проповідь. Нас запросили на обід. Там один із них докоряв нам, що службу не співав наш настоятель. Але так сталося у відповідь на такий самий їхній вчинок, коли на урочисту літургію в нашій церкві з нагоди святкування празника блаженного мученика Йосафата вони прислали свого сповідника, а ректор поїхав на село.

|f.5v| Домінікани урочисто відсвяткували празник святого отця Василія і не було жодної згадки про той спір за першість.

Превелебного отця настоятеля запросив на обід міщанин на ім’я Лапа, чийого малого сина утримувано, чи радше виховувано в нашому монастирі; я склав йому товариство. Там ми мали з міщанином розмову про мурування церкви в нашому монастирі. Міщанину сподобалося сказане й він пообіцяв зробити внесок, коли розпочнеться робота.

Якийсь міщанин на ім’я Миколай, мідник, пожертвував нашій церкві велике євангеліє, висотою майже в лікоть, усе вкрите срібними пластинами, мистецьки виготовлене.

Пан Пановський, міщанин із Дубровни, де всі міщани — схизматики, минулого року взяв за дружину дівчину з нашого міста; а видали дівчину за нього лише з тією умовою, що зречеться схизми. Цьому новонаверненому я понад усіх інших виявляв велику приязнь, а насамперед мав звичай наставляти його в супротивних схизмі таїнствах віри. Одного разу, коли цей міщанин перебував у мене в покої, я заговорив із ним про почитання святого Онуфрія, переконуючи його записатися у братство цього святого, канонічно заснованого в нашій церкві. Міщанину сподобалися мої слова. А потім я зізнався йому, що привіз із Рима часточку мощей святого Онуфрія — у його церкві зберігається рука, — і що маю намір розмістити ці мощі у вітебській церкві, щойно з’явиться можливість виготовити срібну раку. Почувши це, |5зв| міщанин запалав великим благоговінням і не лише записався у братство святого Онуфрія, а й пожертвував на раку десять рублів, тобто московських імперіалів. Таке сприятливе благоговіння цього чоловіка перед святим спонукала й інших міщан жертвувати милостиню на честь цього святого, і завдяки цьому я виготовив гарну раку за зразок дароносиці чи то монстранції, і в урочистому обряді впровадив святі мощі до церкви. Також і вівтар цього святого, далі антипендій, балдахін та інше. Наслідком цієї моєї горливості в почитанні святого стало те, що міщани наказали виготовити схожу раку, але ще красивішу, для часточки риз Пресвятої Діви Марії. Із цього видно, яке благоговіння вітебські русини мають перед священними мощами.

Превелебний отець настоятель, коли минуло досить часу, забажав відвідати вітебський монастир схизматиків, що стоїть за містом, і взяв мене за товариша в дорогу. Ми прибули до схизматиків. Ігумена не знайшли; один із монахів, Маркелл, шанобливо нам услуговував, показував усе в монастирі, який зберігається завдяки сприянню московитів. Цей схизматик провів нас до покою свого ігумена чи то настоятеля, де ми виявили відкриту книгу, в якій оповідалося про житія святих, у просторіччі прелоги[4]. Було видно, що це новодрук із схизматицької друкарні, бо там можна було прочитати різні побрехеньки: у житії святого Христофора писалося, що цей святий мав собачу голову і таке інше. Читаючи це, ми нагнали великого сорому схизматикові, який стояв поруч; дивуючись такому викладу житія, він звинувачував у недбалості друкарню.

Кілька паней-схизматичок примирилися зі святою Церквою і я розрішив їх від єресі.

Вищезгаданий міщанин Пановський привіз із Дубровни до Вітебська свого рідного брата. Кілька разів відвідавши нашу церкву, він пройнявся любов’ю до святої унії. Бачачи нашу з його братом дружбу, він і собі попросився в друзі; а подружившись, зізнався, що готовий не тільки прийняти святу унію, а й вступити у чин святого отця Василія. Я пообіцяв йому і те, і те; отож невдовзі його допущено до святої церковної унії, а на саму сиропусну, в просторіччі запусти масляні — і до чину. Цим облечинам передували такі події. Пан Пановський, одружений [?], прийшов до превелебного отця |f.6r| і поспілкувався з ним про урочисту подію. Оскільки ж превелебний отець настоятель прекрасно знав урядження канонів, що дідичних підданих не можна допускати до чернецтва, то натякнув згаданому міщанину про свободу (бо ж Домбровна — дідичне місто всесвітлішого Сапіги), щоб випросив звільнення у дідичів: розповів, як у нашому битенському новіціаті колись трапилося, що одного новика, олицького міщанина високих Радивілів, довелося видати князеві, його панові. Вислухавши це, пан Пановський запевнив, що його батько не був, власне, міщанином і підданим згаданих панів, а походив зі шляхетського роду й був прибульцем, якому пани дозволили вільне мешкання в тому місті; і ще дещо схоже стверджував на доказ своєї свободи. По закінченню розмови він пішов додому. Та коли він листовно викликав свого брата, який відбував у монастирі узвичаєні духовні приготування перед облечинами, [той?] так сильно збентежив юнака, що він забув не лише про своє чернече покликання, а й про святу віру, новонабуту через відречення від схизми. Коли я і з розповіді превелебного отця настоятеля, і від іншої сторони довідався про “успіх” усієї тієї справи, то, одержавши дозвіл превелебного отця, пішов до пана Пановського. Там я застав багато людей, які разом із батьком та матір’ю кандидата приїхали з Дубровни до Вітебська, щоб бути присутніми на урочистих облечинах (то було саме напередодні). Усі вони, приголомшені, бідкалися, що, як вважали, даремно їхали в такий неблизький світ. Розізнавши всі причини душевної бентеги, я, скільки було змоги, втихомирив їхні хвилювання й забрав юнака зі собою до монастиря. Той, усе ще сповнений світського духу, заявив, що і йому, і всій його родині так остогидло становище підданих міщан — яким і превелебний отець настоятель непрямо йому докорив, — що вони були готові терпіти усі лиха. Отож я дав юнакові відповідне напоумлення в цьому ділі, показавши (наскільки спромогла мене благодать), що князі, магнати, шляхтичі, монархи, міщани, селяни та всі інші при народженні цілковито між собою подібні: усі ж бо народжуються голими; та й кончина у всіх рівно ж однакова, бо ж усі помирають. А от мірилом і оцінкою перед Богом і людьми того часу, який у проміжку, є не шляхетне походження, не величина статків, не вільне становище, а тільки чеснота, надто ж у чернецтві, де здобуваємо |6зв| не дочасне, а вічне; де, знехтувавши все, досягаємо досконалості; де, покинувши батка й матір, ступаємо на вузьку дорогу, що веде в небеса. Ці та інші слова зробили юнака спроможнішим до завтрашніх облечин і утвердили його в чернецтві.

На третій день після облечин пан Пановський запросив превелебного отця настоятеля з кількома ченцями, серед яких був і я, на обід, де ми затрималися аж до пізньої ночі. Там були люди різного обряду та віри; тож для русинів, уніатів і схизматиків, уже тривав великий піст, а у латинників щойно припадав третій день запустів; тому посту дотримувалися досить поблажливо, і будь-яка повздержливість дуже важко всім давалася внаслідок щедрості учти. Повечерявши, превелебний отець попрощався й вирушив додому; а міщани, вшановуючи настоятеля та ченців, дали їм кілька візків, щоб доїхати. Мені трапився повіз, у який було запряжено норовистого коня. Він одразу ж дуже сильно шарпнув візок і скинув візника, що сидів (як звичай) у візку позаду мене. Коли я побачив, що кінь мчить цілковито некерований, то хотів схопити віжки, в просторіччі leice[5]; але вони, оскільки були слабкі, одразу ж порвалися в тому шаленому бігу, тож не залишалося жодної надії стримати розгнузданого коня. Перевернувши візок, він так сильно гримнув мною об землю, що я одразу ж до крові побив усі суглоби. Превелебний отець настоятель, якого саме випередив мій кінь[6], побачив, що я в дуже загрозливому стані, тож наказав сісти на його бричку[7] й повертатися до монастиря. Це дало багатьом людям різного становища привід для підозри, що я невдовзі помру; а деякі навіть подейкували, що вже помер.

У монастирі наших монахинь у Вітебську перебувала в навіціаті одна дівчина, яку звали Гребницька. Батьки хотіли віддати її в монахині навіть попри брак покликання. Коли вже наближався час обітів, вона з двома іншими монахинями відійша провідати батьків і більше не повернулася до монастиря, завдавши чималого сорому всім тим, котрі вдавалися до примусу.

Під час великого посту проведено візитацію нашого вітебського монастиря. Братів, котрі належать до класу риторики, напоумлено за те, що не хотіли коритися вікарієві; це трапилося через недостатньо чіткий розпорядок у монастирі. Велебніший отець провінціал |f.7r| дав мені дозвіл провідати матір; я мав намір зробити це найближчої весни.

Преподобний і превелебний отець протоконсультор провінії, настоятель Полоцький, візитуючи Полоцьку дієцезію (адже був офіціалом всесвітлішого архієпископа Полоцького), візитував також вітебських парохів і зупинився в нашому монастирі на кілька днів. Ведучи під час свого перебування різні розмови зі мною, пообіцяв, що на наступний рік переведе мене в Полоцький монастир на служіння проповідника. Почувши цю заяву, я ще більше утвердився в своїй думці, що превелебний отець [настоятель] Полоцький має намір, коли я завершу теперішній курс філософії, поставити мене лектором філософії. Я вже був деінде довідався, що саме такий задум у настоятеля.